Слово о. Юстиніана до братії на Пасху

Факт, який ми стверджуємо вітаючись і визнаючи свою віру стався тоді, коли всі друзі Христові перебували у скорботі, зневірі і розчаруванні. Один із тих, кого Ісус назвав своїм другом – загинув, інший, на кому постановив збудувати свою Церкву відрікся Його, ще інші вернулись до своїх давніх занять так, якби нічого і не було. Ті, котрі бачили Ісусові чуда, чули його повновладне слово, насолоджувались його славою і успіхом лишились самі, як вівці без пастиря. Того ж вечора, коли Він подарував їм своє тіло вони з радістю прийнявши Його, немовби взамін обіцяли йому дати свої тіла, мовлячи: «Господи, мовив Петро, я піду за тобою на смерть і інші так твердили.» Сталось однак не так, як гадалось. Кожен подався у свій бік а Ісуса лишив без себе.

Коли ми, як апостоли, лишаємо Ісуса Христа нас огортає зневіра-сліпота, коли ми є вірні як Йоан, тоді пізнаємо любов, тоді ясно і здалека пізнаємо Його на краю моря своїх поразок і розчарувань. Він вернувся, запалив вогонь надії, розгорнув жар і приготовив своїм зневіреним дітям трапезу, попросив їх дати плід своєї праці а найбільш пораненому задав питання про найважливіше, питання про любов!

Христос наново зцілив всіх своїх учнів, принісши їм на своєму воскреслому тілі рани залиті світлом Святого Духа, рани з котрих вилився на них мир і добро! Ось чому до Його ран, до Його серця треба бігти швидко і там тривати завжди, бо там отримаємо силу любити брата, який ранить, пробачати не після кривди а в процесі її тривання, прийняти кожного як повірника Христового. В світлі ран Ісуса побачимо себе як синів, друзів Божих і по відношенню до себе братів.

Хай же Воскреслий Христос через свої прославлені рани, через рани нашого брата Франциска наповнить рани наших сердець, наших, нерідко поранених відносин, своєю Особою, своїм світлом, миром що найважливіше, милосердям! Амінь.

Христос справді воскрес!