Історія Чину Братів Менших

Чин Братів Менших, який заснував святий Франциск із Асижу, в 1209 році усно благословив папа Інокентій ІІІ. Остаточне ж схвалення Чину задокументував папа Гонорій ІІІ у 1223 році в буллі „Solet annuere". Так у Церкві з'явився новий тип чернечих спільнот, названих в історії - жебрущими ченцями.

На час смерті святого Франциска у Чині Братів Менших перебувало понад 5000 ченців.

Чин Братів Менших, який заснував святий Франциск із Асижу, в 1209 році усно благословив папа Інокентій ІІІ. Остаточне ж схвалення Чину задокументував папа Гонорій ІІІ у 1223 році в буллі „Solet annuere". Так у Церкві з'явився новий тип чернечих спільнот, названих в історії - жебрущими ченцями.

На час смерті святого Франциска у Чині Братів Менших перебувало понад 5000 ченців. Такому швидкому розвитку спільноти сприяло, з одного боку, активне зацікавлення новою ідеєю, а також особистий приклад засновника і велика ревність перших братів; з іншого ж боку, в Церкві панувала сприятлива атмосфера для віднови релігійного життя. Праця над особистим освяченням, згідно євангельських рад, а також служіння проповідників, зосереджене на релігійному відродженні суспільства, притягували до Чину людей різних станів. Брати, які спершу були мандрівниками, що не мали сталого житла, невдовзі замешкали у монастирях, але на відміну від бенедиктинців, не посідаючи „постійного місця", і ще за життя святого Франциска почали створювати провінції, хоча без чітко окреслених границь. У 1226 році створено вже 12 провінцій. Однак сформульовані у Правилі приписи щодо надзвичайно стислими і надто загальними. Тому вболівання над майбутнім Чину, виховання і навчання нових покликань, потребували подальшого розвитку і пристосування деяких надто загальних і ригористичних приписів до тогочасних потреб чернецтва.

У 1282 році Чин налічував 1583 монастирі в 34 провінціях і в 10 місійних вікаріатах, а ченців на цей час було понад 30000. В Європі Брати Менші оселилися в усіх католицьких державах, а також у Київській Русі, на Балканах та в ісламських землях. Особливе значення мала їхня присутність у Святій Землі, у Вірменії, Сирії, Персії, Монголії і в Китаю. Одним із ідеалів Чину завжди було місійне покликання, яке брати реалізували від самого початку, не вагаючись навіть покласти за віру життя. Першими францисканськими мучениками були святі Бернард з чотирьома братами, що загинули у Марокко (1220).

Заслугою Чину, що діяв у часи середньовіччя, було поширення культу і празника Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії. У францисканському Чині зародилися такі молитви, як секвенція „Dies irae", „Stabat mater", „Ave Maria", „вервиця семи радостей Пречистої Діви Марії", „Angelus Domini". Брати Менші також почали молитися за скороченим Часословом, який пізніше прийняла ціла західна Церква. У францисканському Чині також зродився звичай відправляти Хресну Дорогу та споруджувати різдвяні ясла. Важливою складовою францисканського ідеалу було проповідництво, яке проявилося в різних формах: спочатку покаянне і євангелізаційне, у святого Антонія наукове, і водночас, зрозуміле, у святого Бонавентури - врочисте, у Бертольда з Ратисбони - живе і конкретне. Подібно було з аскетичною літературою, яка розпочиналася простими листами святого Франциска й афоризмами брата Егідія, і розвинулася до містичних творів святих Бонавентури і Давида з Авсбургу, через натхненні трактати і поезію великих письменників Чину, таких як Яків із Тоді.

На середньовіччя припадає теж золотий період наукової діяльності ченців Чину святого Франциска. Професорів у габіті францисканця можна було зустріти у всіх провідних наукових осередках Європи: в Парижі чи у Кьольні, а також в Оксфорді, Кембріджі, Болоньї, Падві... Великими християнськими богословами і філософами були святий Антоній з Падви, Александер з Вальсу, святий Бонавентура, блаженний Йоан Дунс з Шотландії, Род жер Бекон, блаженний Раймонд Люллюс, Матей з Акваспарти, Вільгельм Окхам і багато інших.

Тоді в Чині почав розвиватися інший напрям, під назвою конвентуалізм, що протиставився чернечій обсервації (від латинського observare - дотримуватися). Термін „конвентуальний" первісно означав усе те, що було пов'язане з конвентом (від латинського conventus - зібрання, монастир). Проте в XV столітті цим терміном почало відзначатися те чернецтво, яке на противагу об сервантам, впроваджувало спільну монастирську власність - земельні маєтки й іншу посілість, що приносила постійні прибутки. З часом „конвентуальні" брати почали домагатися різних папських привілеїв, аби „узаконити" свої ліберальні погляди щодо чернечого життя.

Поглиблення непорозумінь між двома рухами, а також неефективні спроби об'єднання Чину, допровадили до остаточного поділу, який проголошено на генеральній капітулі в монастирі Ара Челлі 29 травня 1517 р. буллою Лева Х „Ite et vos". Водночас під назвою обсервантів об'єднано різні інші, менш чисельні реформовані гілки францисканської братії і визнано за ними печатку цілого Чину. Як єдиним правовим наслідникам їм теж дозволено залишити за собою назву Чин Братів Менших і визнано верховенство їхнього генерала над генералом конвентуалів, який відтоді не мав права мати титул генерала. Так конвенту альні стали новим, незалежним Чином.

Булла Лева Х остаточно відокремлюючи конвентуальну і обсервантську вітки, не перешкодила проведенню подальших реформ. Після 1517 року серед Братів Менших почали виникати нові напрями реформи, спрямовані на ще докладніше дотримування Правила. Ці нові течії зародилися у реколекційних монастирях, які й надалі продовжували існувати згідно з давніми традиціями в різних провінціях Чину.

Із цих монастирів у Італії розвинувся рух реформатів, тобто братів-прихильників найдосконалішої обсерванції. У 1579 році вони отримали дозвіл на підпорядкування своїх кустодій безпосередньо владі генерала, а не провінціалам, як було дотепер. Цей рух розвинувся пізніше в Австрії, Баварії і в Польщі.

Найбільшої кількості покликань Чин набув у XVII і XVIII століттях. У 1680 році до Чину належало понад 60000 братів, які мешкали в 3420 монастирях, з'єднаних у 151 провінції. Натомість через сто років у Чині було вже 70000 братів у 167 провінціях.

Брати Менші аж до французької революції були найбільшим Чином, який мав свої провінції та монастирі в усіх країнах Європи, і навіть у православній Молдавії, Болгарії та Греції. Багато ченців звершували свої місії по всьому світу. Найбільшого розвитку місійна праця Братів Менших набула у XVI - XVIII століттях, а найціннішою була і є до сьогодні місія Чину в Святій Землі. На чолі цієї місії-провінції завжди був гвардіан монастиря, що на горі Сіон, який наділений титулом Кустода Святої Землі і владою провінціала й апостольського префекта. Великою заслугою францисканців є те, що вони вберегли святі місця для католицької Церкви.

Наступним випробуванням для Чину були переслідування і ліквідації, спричинені раціоналізмом, галліканізмом, феброніанізмом і йосифінізмом та зреалізовані шляхом революцій на зламі XVIII і XIX століть.

Кінець ХІХ століття був сприятливим для духовної віднови, і Брати Менші розпочали відродження свого Чину.

Громіздка структура Чину, поділена на різні відгалуження, була найбільшою перешкодою у його відновленні. Приготовані нові конституції прийнято на капітулі в Римі у 1889 році. Однак лише у 1897 році папа Лев ХІІІ оголосив Апостольську Конституцію „Felicitate Qadam", якою скасував поділ на незалежні рухи, а також їхні привілеї, повертаючи цілісність Чину з єдиними конституціями і структурою. Це була так звана леоніанська унія (від латинського імені папи Лева ХІІІ - Leon). Унаслідок реформ зліквідовано теж поділ на дві спільноти, а цілий Чин поділено на дванадцять регіонів, кожний з яких мав свого генерального дефінітора. Згодом кількість регіонів зменшено до шести. Римські конституції ще кілька разів було відновлено, а у 1986 році надано їм остаточної форми. З часу об єднання в Чині регулярно відбувалися генеральні капітули, які були перервані лише під час Другої світової війни. Одна з капітул була присвячена адаптації Чину до вимог ІІ Ватиканського Собору.

З часу леоніанської унії Чином керувало 15 генералів, які продовжували справу відновлення і подальшого розвитку спільноти. Чисельність об'єднаного Чину невдовзі почала зростати. У 1938 році у 2139 монастирях і 104 провінціях було понад 25720 братів. Після Другої світової війни у 1963 році Чин осягнув найбільшу кількість покликань - 27136 ченців у 2696 монастирях і 98 провінціях. У цей час францисканці відважно бралися за різні ініціативи, намагаючись відповідати на насущні потреби Вселенської Церкви. Це нераз вимагало навіть радикальних змін у його структурі. Нині Чин працює над подальшою реформою власної структури, аби якомога більше полегшити виконання його завдань.